English narrative

Українською

25-Feb-2006 -- Точка, де чорт добраніч каже.

1. Передбачити, що подорож буде набагато екстремальнішою ніж минула, було важко. Морози передбачалися лагідні, день ставав довшим, і взагалі, на точку виїхала вже досвідчена команда. Проте! Проте… Вийшло все набагато цікавіше.

Участі у взятті попередньої точки (51-25) я небрав саме через брак досвіду таких вилазок. Нето страх, не то здоровий глузд мене стримав від авантюри поїхати. А оскільки точку 51-24 брала вже досвідчена команда то ж я і вирішив приєднатися. От тільки попередня поїздка виявилася суцільним матрацом у порівнянні з цією. Але це тільки плюс.

2. Брати точку 51-24 зі Львова вирушили Микола (Energyonbike), Михайло (*Wingman), Тарас (Globetrotter), Тарас (Білийлис). Десь глибокої ночі до нас приєднався (підсів у Луцьку) Олександр (Dgura).

3. Читачу! Запам’ятай імена цих людей! Це маніяки велосипедизму, звірі роверизму, і просто затяті кросс- кантрійщики. Отожбо, перед тим як вирушати у дорогу з цією командою, слід кільканадцять разів подумати і не забути запастися як слід швидкими вуглеводнями.

4. В Ковелі о 8 годині ми вийшли з потяга і під допитливими поглядами вокзальних очікувачів, в повній амуніції, заходилися складати до купи роверів. Прикрим було те, що поліетиленову плівку довелося трамбувати і без того натулований наплічник, а це зайвий кілограм на плечах. Від ковельського двірція рушили жваво. Я гепнувся на першому роздоріжжі на потіху перехожим. Ожеледиця покривала значні частини дороги і будь яке нахиляння на ровері відразу оберталося падінням. Добре, що я впав так зразу, далі їхав чемно і охайно і навіть не протестував і не йшов на обгін, коли Globetrotter, що йшов в голові аж занадто знижував швидкість на зледенілих ділянках дороги.

5. Маршрут виглядав так, як намальовано на мапі (дивись http://velomax.lviv.ua/forum/index.php?showtopic=1149&st=0) Перед в’їздом в с.Дуліби зупинилися в павільйончику на снідонок. Був гарячий чай, канапки і бутерброди, та таке інше. Микола показав усім як можна ковзати на ровері по поверхні півметрового шару снігу. Це йому вдавалося і ми усі змогли отримати неабиякий кайф коли з’їхали за Дулібами з дороги і їхали полем по сніговій скуринці. Півметровий шар снігу очевидно підтанув у свій час під променями сонця а потім морозець знову скріпив на поверхні скуринку. Коли їдеш по такому на півметровій висоті від землі, здається ніби ти летиш над землею. Доречі, кайф наш був не надто тривалим. За якийсь час структура снігу стала іншою і ми почали провалюватися по я…, ні тільки по осі. Довелося повертатися на слизьку дорогу.

6. Ожеледиця, переслідувала нас усю подорож. Лід гладонький, як скло на фляжці. І горбатий. Впасти можна в мить ока. Що я і зробив на одному спуску. Скажу вам люди. Падати на лід – все одно що на бетон. Враження таке, ніби хтось здоровенною бітою вибиває з під тебе ровер. Я розжився на неслабеньку гематому на спині і трохи нижче. Оскільки у нас культурний сайт, то фото цього явища сюди я викладати не буду ;-)

7. В цілому кілометри по льоду приносили задоволення. Мороз був від 10 до 5. Пальці на ногах кілька разів замерзали до одубіння. Але коли я натягнув третю пару шкарпеток, про обмороження турбуватися не доводилося. Рятував теплий підшлемник. Це взагалі річ незамінна. І взагалі, виглядали на дорозі ми дуже фахово і гарно укомплектованими, усі в шоломах, у відповідному одязі, зконцентровані до неможливості…

8. Місцеві звичаї на західній Волині дещо відрізняються від галицьких. Там теж допитлива молодь. Проте на відміну від наших молодих людей, які частіше задають запитання: «Ти шо тут їздиш?» вони цікавляться відповідями на зипатання типу: «Звідки ви їдете» і «Куди ви їдете». Усюди, де ми тільки входили у вербальний контакт із місцевим населенням будь-якого віку і соціального стану, нам доводилося ламати голову над відповідями на ці запитання.

9. Як і було попередньо заявлено, наші друзі під проводом Мирона (Myron) вже чекали нас на виїзді на дорогу з Овлочина. Команда з жовтого фольцвагена типу «батон» поспіхом складала свої роверики і далі ми вже рушили солідним пілотоном. Жовте авто, яким приїхали наші друзі, вони чомусь лагідно називали «технічкою». Те, що в цьому є сенс я зрозумів пізніше, коли ми зрулили з дороги і проїхавши селами Ладинь, Мозир і далі постали перед місцями, де немає сталих доріг.

10. До точки залишалося 5 км. Компас показував напрям і ми рушили. Водій батона, названий нами Крейзі-драйвером вперто слідував за нами по коліях, прокладених лісовозами КРАЗ (не менше). Взагалі, я собі слабо уявляв, що щось крім КРАЗА і ровера може їхати цими місцями. Колії до метра глибиною, сніг з коркою і замерзлі калябані, що створювали суцільне скло. Іти чи їхати полем, було взагалі нереально, сніг по коліна мінімум. Так зигзагами ми доперли до лісу. До точки залишалося якихось 3 км. Крейзі драйвер дуже засмутився, зрозумівши, що далі він їхати не зможе.

11. Крізь ліс , коліями лісовозів, ми наблизилися до точки на 2,6 км. Я їздив у розвідку чи не зверне КРАЗова колія бува у потрібному нам напрямку, і проїхавши 3 км. натикнувся на тупик біля вирубки. Там працювали трактори, стояв той же КРАЗ і люди активно пиляли дерева. Блін, куди дивиться партія зелених?!? Довелося повертатися. Прийняли рішення іти крізь ліс за компасом, прямо на точку.

12. З перших метрів стало ясно, дорога буде не легкою. Сніг глибокий, доводилося переступати підіймаючи ноги до коліна. Далі цікавіше, скрізь повалені бобрами дерева, суцільні завали. Бобрів ми не бачили але їх нір я нарахував не менше десяти.

13. Перший кілометр пішки, командою у складі 12 осіб (тринадцятий, водій, одиноко залишився біля авта) ішли трохи більше години. Всі втомилися, мокрі, захекані. До точки 1600 метрів. Розуміємо, що це надзвичайно далеко. Доречними були би нарти. Ну хоча би снігоступи. Залишаємо ровери і наплічники в рові і йдемо далі. За метрів 300 вийшли на поляну з хаткою, близ якої була проїжджена колія. Але нам далі. Язик на бороді...

14. Пройшовши ще триста метрів, високо підіймаючи ноги по слідах попереду йдучого, звернули в русло річки, яке замерзло. Відразу відчули весь кайф звичайної людської ходи.

15. Так руслом, стрункою колоною під жовто-синьою фаною йшли доки напрям на точку не став майже перпендикулярним до русла. Довелося вилазити з комфортного шляхопроводу і знову провалюючись у глибокий сніг штурмувати точку. Залишалося 160 метрів. Радість підбиралася до наших втомлених свідомостей.

16. Як виявилося, зовсім поруч нашої точки є ще якась колія. Якою теоретично можна пересуватися ровером. Сама точка була виявлена в мальовничому місці серед чотирьох сосен. Зафоркали, зфоткались, прогукати УРА і рушили до роверів.

17. Мені чомусь здавалося, що екстрім був би не повним, якби хтось не провалився під лід. Так і сталося. Це був Микола. Як виявилося, у руслі під шаром льоду таки була вода, не менше 70 сантиметрів. Ця клята вода намочила Миколі ноги. Оскільки ніхто більше мочити ноги не хотів довелося вибиратися з потічка і знову марширувати глибоким снігом. Миколу на поляні перепакували в сухі шкарпети і кульки на ноги.

18. Дійшли до роверів і повернулися до хатки на полянці і прийняли рішення рухатися на Схід через ліси на с. Новини. На спідометрі у мене 70. Вечоріло. До Крейзі драйвера далеко і взагалі, в тих місцях немає покриття мобільного зв’язку. Колєги з жовтого авта, як виявилося, були не зовсім укомплектовані освітлювальними приладами. Ось так, напівпомацки ми рушили дрімучими лісами.

19. Треба віддати належне науковому прогресу. Наявність у нас приладу системи супутникового встановлення місця (в народі GPS, по нашому ЖОПЕС) розвіювала усі тривоги і ми отримували суцільне задоволення від нічного пересування мальовничим лісом. Кілька разів блукали, проте завжди знали правильний напрям і навіть на грам не піддавалися сумнівам і відчаю. Дається взнаки досвід подорожей. Колеги із жовтого буса відверто заздрили нашій підготовленовсті і пошепки обзивали нас маніяками. Їм усе кортіло подивитися в мапу, ніби там щось можна розібрати, а також доводилося чути дивні емоційні суперечки щодо того, як правильно вибратися з цього темного бісового ліса.

20. Ми виїхали з лісу, був сильний мороз. (З лісу ми вибралися в районі села Новини.) Мороз міцнішав. Перше, що я відчув, коли вибралися на відкритий простір, це те, як закололо в щоки. Темно було, як у негритянки за пазухою. Зимно. Кайф… За таких обставин, не зовсім організовано ми дорулили до села Никитичі. Наш "пілотон" розтягнувся напевно на кілометр. Коли частина доїхала до Никитичів, дехто буще далеко позаду. Ми чекали...

Доки ми стояли на роздоріжжі блимаючи рубіново-блакитними вогнями, нам трапився автобус. Рейсовий. З нього вийшли прикордонники. Упевнившись, що ми не афганські нелегали, що на роверах штурмують Європейський Союз, подалися до собі автобуса. Принагідно, нам вдалося влаштувати на автобус до Володимира Волинського єдину у нашій компанії даму разом з її ровером. Ще одиного учасника, у якого вже віддавна здали нерви запакувати на автобус не вдалося. Очевидно переконав, що буде чемним. Проте так не вийшло. На дальшому шляху, відмова одного учасника їхати далі, аж до бажання залишитися до кінця днів на обочині, не слабенький мороз і загальна втома, відсутність зв’язку із Крейзі-драйвером подекуди приводила до паніки і зайвих емоцій у наших рядах. Але все вирівнялося. Втомленого лісапедиста прилаштували у хаті при дорозі. "Технічка" нагодилася незабаром. І команда з жовтого буса була порятована. Ура!

21. На Устилуг, ми виїхали з твердою надією, що все обійдеться без жертв, як і планувалося від початку. Було шось біля 23:00. Крейзі-драйвер на суцільній ожеледиці натхненно збирав тих хто відстав, ми гречно попрощалися з тими хто відстав не зовсім і на цьому знову розділилися на дві групи. Маючи в запасі чотири години і всього 12 км до точки призначення почали шукати кнайпу.

22. У мешканців західної Волині, крім природного непереборного інтересу до того, хто куди і звідки їде (вичерпна відповідь на ці запитання не рятує, бо далі йдуть: А шо, ви туристи?, А на фіга ви туди їздили? Тощо. А ще поради, як насправді треба було їхати, ги-ги). Так от, у них ще є звичка тиснути усім руки, незалежно від того чи ти бачиш цю людину в перше і чи схильна ця людина подавати руку кожному. Хоча в принципі поведінка місцевих (з тими, з ким ми ситикалися) у спілкуванні була абсолютно доброзичливою.

23. Знайшли ми кнайпу. 1+1 називається. Михайло, проявивши усі навики дипломатії при переповненому кафе домовився про банкетний зал, вхід з двору (ну не заходити ж нам у суботній вечір через переповнений зал в шоломах і вело одязі, коли люди культурно відпочивають.) Наші ровери нам люб’язно дозволили залишити в коморі де стояли ящики з пивом. Нам сказали, аби ми не хвилювалися, комора надійна, адже там товару є на велику суму. Добре, що господарі не здогадувалися, на яку суму ми наставили там роверів.

24. Повечеряли гарно, кухня непогана, от тільки відсутність борщу не аби як мене засмутила. Потратили небагато, по 20 грн. і тим неменше нас проводжали як ВІП клієнтів. Мені це сподобалось. Було 00 годин і 14 хвилин. Попереду нас чекало 12 км до ВВ.

Треба сказати. Увесь шлях пройдений того дня мені пішов в кайф. Я отримував задоволення від кожного кілометра, пройденого того дня, навіть коли падав. Але тих 12 км реально були зайвими. На зубах допиляли до ВВ. В мене відкрилася стара травма коліна і взагалі їхати після бенкету по морозі… брррррр.

25. На вокзалі у ВВ люди сплять на підлозі. Також там приходять нічні клоуни. Двоє таких мацали Миколиного шолома, брали Михайлове переднє колесо в руки і взагалі вели себе якось не то провокативно, не то як дурники. Мотиви їх для нас залишилися незвіданими. В якийсь момент, я хотів вступити з ними у дискусію, але згадавши що о 3:26 ми поїдемо а Олександр залишиться сам до шостої чекати електричку, вирішив не зачіпатися. Залишившись проігнорованими клоуни забралися геть.

26. До Львова приїхали згідно з графіком. На цьому і розійшлися.

Written by Taras Kohut.
powered by www.velomax.lviv.ua
some more photos at http://smotri.te.ua/index.php?inc=catalog&under=4167

English narrative

25-Feb-2006 -- A confluence, where the devil says good night.

To foresee that the trip will be more difficult than the first one was impossible. As the forecast was that the frost should not be so strong, and the day become longer, and besides, to the confluence went a team with some experience. But… At the end of the trip it looked more interesting than at start.

At 8 in Kovel we had left the train, full-armoured and we began to make together our bikes, while people who were waiting their trains, precisely scanned us.

From the railway station in Kovel we moved freshly. Our route to the confluence you can see here : http://velomax.lviv.ua/forum/index.php?showtopic=1149&st=0. Before entering a village called Duliby we make a short break for breakfast with tea and sandwiches.

Ice on the road was with us during the whole trip. It was glanced as a bottle glass, though covered with small hills. You wouldn't even have time to close your eyes before you realize you have fallen. Its feels like someone beat out the bike with a bat from under you.

In general riding on ice was funny. Frost was from -10 in the morning till -5 at day. Toes a couple of times were totally frozen. But when some of us put on a third sock it became warmer. Very helpful was also a under helmet hat. Besides we look like full-armoured professionals.

Later our friends with Myron as a leader were awaiting us near the road to Ovlochyn. The yellow-french-bread-VolksWagen-team hurrily had been assembling their bicycles and then we were in significant quantity when we went away. After this we moved from the highway and started to move by small roads through villages Ladyn and Mozyr. The confluence now is about 5 km ahead. All the time we were followed by Myron`s driver in the Volkswagen. We called him crazy driver. We hardly can imagine that by that road can drive something like this car. This road was suitable only for big trucks.

It remains some three kilometres to the point. Crazy driver became very sad when he realized he can't drive to the confluence.

Through the forest, using the timber lorry tracks, we closed in to the point, until the distance was 2.6 km.

We decided to go through the forest this 2.6 km. But for more than one hour we make only 1 km. It already was about 5 pm – almost dark. So we decided to leave our bikes and go there by foot. Some time later we visited the confluence! It was very hard to move because of the deep snow. We get back to our bikes, found a new road and started to move back to Volodymyr – Volynskyy. It was already dark and we have to overpass about 45 km. 6 hours of riding on ice with an average speed of 9-11km/h and we are in small city called Ustyluh. It was about 11 p.m. We found a nice café and decided to eat something. Then 12 km more to railway station in Volodymyr – Volonskyy. Then by train to Lviv. We are back home.

translated by Mykola Kachmar :)
powered by www.velomax.lviv.ua
some more photos at http://smotri.te.ua/index.php?inc=catalog&under=4167